Рiвненська Єпархiя Українська Православна Церква
Наша кнопка
Хочеш допомогти сайту? постав нашу кнопку Свято-Михайлiвський храм села Зоря
Нашi партнери

1392765822-4324

Яким був минулий рік для Української Православної Церкви — перший повний рік із новим Предстоятелем УПЦ, чого для Церкви було більше в 2015-му — горя чи радості? І чого чекати від року нинішнього? Відповідає митрополит Бориспільський і Броварський Антоній, керуючий справами УПЦ, ректор КДАіС.
— Для Православ’я в Україні настали, без сумніву, складні часи. Були й раніше захоплення храмів уніатами та розкольниками, були й удари в спину від недостойних ієрархів, підтримуваних державною владою, були і наклепи в пресі. Але, мабуть, уперше Церква, як така, названа ворогом народу. А здавалося, що це визначення вже пішло в минуле.Церква не може бути ворогом народу. І тому, що вона з цього народу складається, й тому, що вона найбільше турбується про його благо. Як сказав в одному зі своїх інтерв’ю Блаженніший Митрополит Онуфрій: «Патріот — це той, хто виконує заповіді Господні». Так, у якомусь сенсі ситуація для України не зовсім стандартна. Ми ще не стикалися з такою потужною інформаційною атакою на Церкву. З іншого боку, в 90-х роках вже щось схоже відбувалося захоплювали храми, виганяли священиків, переслідували вірян. Але з однією істотною відмінністю — тоді, все ж, не було такого шквалу брехні й неправди на адресу Церкви, що ми спостерігаємо сьогодні. Можливо, пояснення потрібно шукати в тому, що в кінці XX сторіччя ЗМІ не були настільки розвинені і не мали відпрацьованих до автоматизму важелів упливу на свідомість людини. Зараз ситуація, звичайно, інша. Але ще раз повторюся інша для України. Для Церкви в цілому нічого нового тут немає. Як казав премудрий Екклезіаст: «Що було, те й буде; і що робилося, те й буде робитися, і немає нічого нового під сонцем».

Досить згадати 30-ті роки минулого сторіччя. Тоді Церква була оголошена поза законом і храми не тільки закривали або відбирали на користь іншої конфесії (маю на увазі «оновленців»), але і підривали чи перетворювали на склади, клуби тощо

У перші часи християнства на всіх послідовників Ісуса Христа були гоніння. При цьому саме християни були оголошені ворогами. Язичникам украй важко було зрозуміти, що для християн найголовніше в житті — це Христос. У першу чергу ми шукаємо Його, в першу чергу ми є Його послідовниками. Апостол Павло прямо писав: «Не имамы бо зде пребывающего града, но грядущего взыскуем» (Євр.13: 14). Іншими словами — все, що оточує нас, усе, чим наповнене наше земне життя, має тимчасовий характер. І тільки те, що стосується Бога, може бути вічним.

Це не означає у жодному разі, що християнин не бере ніякої участі в житті суспільства чи держави. Навпаки. Своїм ставленням до Бога, а через Нього — і до ближнього, саме християни покликані робити соціальне і державне життя кращим і досконалішим. Але на першому місці — завжди Христос.
— Найбільш постраждалі від згаданого вами шквалу брехні вірять у те, що священики УПЦ підносять на службах хвалу Путіну, і що кожна придбана в канонічній церкві свічка — це гроші на «патрон для терористів». Інші обурюються тим, що на Літургії моляться за припинення «міжусобної брані», а не чиєїсь агресії; за упокоєння «всіх на полі брані убієнних», а не тільки за одну сторону конфлікту.

— На жаль, такі звинувачення сьогодні не рідкість. При цьому нічого, хоча б віддалено, схожого на правду в них немає. Я маю на увазі і «хвалу Путіну», і «свічки, переплавлені в патрони». Думаю, немає сенсу витрачати час на обговорення цих стереотипів, що побудовані на брехні і домислах. Потрібно всього лише проаналізувати, кому це вигідно. Глибоко копати не доведеться — сьогодні такими «викриттями» люблять прикриватися ті, хто захоплює наші храми.

Що ж стосується агресії… Всі ми прекрасно розуміємо, що, в принципі, причиною будь-якої війни завжди є агресія. Причому агресія, що проявляється не тільки під час бойових дій, а й, найчастіше, до них. І, чесно кажучи, дивлячись на все те, що відбувається з усіма нами, ми повинні констатувати, що агресії сьогодні дуже багато. У нас із вами багато.

Якось один ветеран Другої світової сказав, що «ми перемогли фашистів не тому, що ненавиділи їх, а тому, що дуже сильно любили свою Батьківщину». І ось саме цієї любові — до Батьківщини, справжньої любові, невдаваної, любові до іншої людини сьогодні якраз і не вистачає.

Зараз дуже часто, на жаль, під патріотизмом розуміють щось, абсолютно протилежне любові: для багатьох бути патріотом — значить ненавидіти. Але чому ніхто не задумається над тим, що бути патріотом — значить не брати хабарі, чи не красти, чесно виконувати свої посадові обов’язки, не смітити врешті-решт? Для мене — це і є основним критерієм патріотизму.

З іншого боку, чому ми говоримо про «міжусобну брань» та«братовбивчу війну» і не займаємо чиюсь сторону в конфлікті, що стрясає Донбас? По-перше, тому, що вірні нашої Церкви знаходяться по обидві сторони конфлікту. Для нас і тут, і там живуть українці. Це означає, що ми будемо закликати до миру і тих, хто живе тут, і тих, хто живе на Донбасі.

Ми не займаємося політикою. Всі наші зусилля спрямовані на те, щоб зберегти територіальну цілісність України, а для цього необхідно припинити війну. Головна справа Церкви — молитва. Тому ми молимося за нашу багатостраждальну Вітчизну і за всіх, хто убитий у цьому кровопролитному протистоянні.
— Предстоятель УПЦ і ви разом з ним не вітали вставанням ту частину промови Петра Порошенка в Раді, де зачитувалися імена загиблих солдатів ЗСУ. Митрополит Онуфрій пояснив це так: «Ми не хочемо, щоб війна тривала на нашій землі. Ми не хочемо, щоб люди вбивали один одного. Ми хочемо миру, і щоб на нашій землі було Боже благословення».
Tzh86cXVux4— Блаженніший Митрополит Онуфрій неодноразово бував на Сході України. Він відвідував як Донецьку, так і Луганську область. Спілкувався з біженцями, а також людьми, які втратили своїх рідних і близьких. Людське горе там безмірне. Зникають із лиця землі не тільки окремі будинки, а й цілі населені пункти. Руйнується все те, навколо чого люди вибудовували свої мрії і своє життя. Вмирають дорослі, гинуть від мін і снарядів діти. І це — найстрашніше. Не менш страшно бачити і горе матерів, яким доводиться зустрічати із зони бойових дій труни своїх синів. Вони приходять у наші храми за розрадою і допомогти їм упоратися з відчаєм дуже складно.

Усе це переповнює болем серце кожної небайдужої людини. Хочеться всіма силами зупинити цю війну. Наша Церква неодноразово закликала всі сторони до припинення конфлікту і мирного вирішення існуючих проблем. Але її слова ніхто не чув. І тільки після тієї ситуації у Верховній Раді про нашу позицію заговорили на всіх рівнях. Реакція була неоднозначна, але відбулося головне — у суспільстві почалися дискусії щодо необхідності встановлення миру на сході країни.
Примітно, що подальші події показали правильність нашого кроку. З часом і інші конфесії України стали більш активно і чітко говорити про важливість примирення.
— Чи було це рішення — не вставати — спонтанним, чи ви попередньо домовлялися, припускаючи, що така ситуація можлива? А якщо кожен у той момент прийняв власне рішення, то чим керувалися особисто ви?

— Нічого спеціально не готувалося. Найбільш точно, напевно, опишуть ситуацію слова: «Бог на серце поклав». Це був щирий протест проти війни, що вбиває наших братів і сестер, а також майбутнє нашої Батьківщини. Підкреслю ще раз — протест не проти конкретних людей, а саме проти війни.

Наша Церква докладає максимум зусиль для боротьби з її наслідками. Ми нікого не ділимо на «правих» і «винних», намагаючись зберегти таку необхідну зараз для нашого народу єдність. Наше завдання — допомогти всім, зробити так, щоб війна не вбила клин між українцями на багато років. Одночасно наша Церква робить все можливе, щоб підтримати людей, що опинилися в біді.
Тільки в цьому році єпархіями Української Православної Церкви було зібрано і відправлено на Донбас гуманітарної допомоги на суму більше, ніж  30 млн. грн. У рамках місії «Милосердя без кордонів» туди ж доставлено більше 10 траншів гуманітарної допомоги. У сухих цифрах — це близько 1000 тонн різних вантажів. Під егідою «Місії милосердя і примирення» функціонують 6 безкоштовних їдалень при храмах Донбасу.

Різнопланова допомога надається солдатам. У лікарнях і госпіталях вірні нашої Церкви допомагають медпрацівникам доглядати за хворими, надають духовну підтримку, закуповують медичне обладнання та медикаменти. Наші парафіяни підтримують прибулих із регіонів родичів поранених солдатів, надаючи їм житло, одяг, продукти. За підтримки Української Православної Церкви рік тому було відремонтовано Запорізький військовий госпіталь. За цей час там пройшли лікування понад 4000 військовослужбовців, які прибули із зони бойових дій.

Представникам нашої Церкви вдалося звільнити з полону і повернути додому кількох військовослужбовців.

Також із 2014 року Українською Православною Церквою тільки в Києві було видано вимушеним переселенцям десятки тисяч продуктових наборів, а також наборів побутової хімії, засобів особистої гігієни, постільної білизни, предметів кухонного начиння, побутової техніки, одягу, взуття, канцелярії, приладдя для дітей і багато іншого.

Ці приклади — лише частковий перелік тих ініціатив, що зараз реалізовує наша Церква в гуманітарно-соціальній сфері. Їх головна мета — допомогти Україні бути єдиною. У всіх розуміннях цього слова.

— Але ця діяльність, як правило, не висвітлюється в ЗМІ (якщо тільки не потрібно її очорнити). І тут на 1000-річчя кончини рівноапостольного князя Володимира в Київ з’їжджаються десятки тисяч вірян із усіх областей України — і це при інформаційній блокаді! Коли Хресний хід підходив до Лаври, його «хвіст» ще залишався на Володимирській гірці. Такого Київ не бачив навіть під час ювілеїв Хрещення Русі. Що ви відчували в ці дні і чим поясните такий наплив народу?

— Справді, такого зібрання віруючих людей Київ іще не бачив. За нашими даними, у Хресній ході взяли участь понад 30 тисяч осіб. І це при тому, що не всі охочі змогли приїхати. Під час Хресного ходу відчувалися радість і єдність — Предстоятеля, єпископату, духовенства, мирян. Ми всі були одним нерозривним цілим. Це дуже важливе відчуття, оскільки зараз нашому народу для подолання всіх накопичених проблем і бід не вистачає саме єдності.

В цілому Хресний хід чітко продемонстрував, що народ, незважаючи на весь бруд, що з усіх боків ллють на УПЦ, підтримує свою Церкву — справжню Церкву українського народу. Причому подібні хресні ходи проходили у багатьох єпархіях нашої Церкви.

Ще одним підтвердженням цього стала «історія з петиціями». Нагадаю, не так давно на сайті Київради з’явилася петиція з вимогою передати Києво-Печерську Лавру в користування т. зв. Київського Патріархату. Ця петиція за кілька днів зібрала 10 тис. голосів. Тоді деякі ЗМІ з радістю оголосили про те, що ось, мовляв, народ не підтримує Церкву. Проте вже через день-другий на тому ж сайті з’явилася ще одна петиція. Тепер уже з проханням залишити Лавру в підпорядкуванні УПЦ. Менш ніж за півтора дні вона зібрала більше 13000 голосів.

До слова, друга петиція вже не отримала належного розголосу у тих ЗМІ, що іще недавно сурмили про те, що Церква втратила довіру суспільства. І це не дивно. Головне інше — нашим вірянам небайдужа доля Церкви.

Загалом, як мені здається, метою цієї — першої петиції — було тестування громадської думки. В інтернет-просторі вже обговорювалися можливі наступні кроки. Петиція цілком могла стати зручним приводом для ініціювання ряду конкретних ініціатив. Наприклад, спроби передачі одного з храмів Лаври в руки т. зв. Київського Патріархату. Так би мовити, «на прохання стурбованої громадськості». Або проведення «місцевого референдуму» про подальшу долю святині.

— Роками відпрацьована практика.

— Так, цей механізм уже обкатаний у регіонах, де жителі певних сіл вирішували, за ким залишати наш храм — за УПЦ чи «Київським Патріархатом». Це питання віддається на розгляд не громади відповідного храму, а всіх людей, що проживають у населеному пункті. У підсумку долю тієї чи іншої православної церкви визначають атеїсти, представники інших релігій або ті, хто з’являвся в храмі раз чи два рази на рік. Це чистої води маніпуляція. І нею, з великим задоволенням, прикриваються ті, хто намагається довести, що захоплення наших храмів таким не є, оскільки за їх «перехід» у юрисдикцію УПЦ КП висловилася «більшість».

Однак правду все одно не сховаєш. Після таких «референдумів» дуже часто виявляється, що захоплені храми пустують. Оскільки проголосувавши за це, люди як не ходили до церкви, так і не ходять. Адже для них це було, в першу чергу, політичне питання — «забрати в Московського Патріархату церкву». А що з нею буде після виконання цього завдання, багатьох уже не хвилює.

Така ситуація, наприклад, спостерігається в селі Білогородка Рівненської області. Там, після «референдуму», у нашої громади відібрали храм. Вона перейшла молитися в простий будинок, потім прийняла рішення будувати нову церкву. Зараз будівництво вийшло на фінальну стадію. А що ж сталося із захопленим храмом? Туди ходять, як стверджують місцеві жителі, 7 — 12 чоловік. Ось вам і підсумки «референдуму».

Ще більш абсурдна ситуація в селі Катеринівка Тернопільської області. Наших вірян викинули зі свого храму на вулицю. Зрештою вони прийняли рішення також будувати нову церкву. І тут відбувається немислиме — їм відмовляються виділяти для цих потреб землю. Чому? Все дуже просто. Громада «Київського Патріархату» малочисельна, вона не може утримувати відібрану у нас споруду. У зв’язку з цим вони наполягають, щоб наші віряни продовжували почергово служити з ними в захопленому храмі. І виплачували необхідні для його забезпечення кошти. Маразм і лицемірство, інакше цю ситуацію охарактеризувати важко.

— На святкування пам’яті князя Володимира з’їхалися найавторитетніші ієрархи помісних Церков світу, таким чином висловлюючи підтримку канонічної Церкви в Україні. На цьому тлі дуже неоднозначно виглядають дії Константинопольського Патріархату. Його представники проводять тут зустрічі з розкольниками,обговорюючи питання «об’єднання українського православ’я». Складається враження, що Константинополь, що володіє, м’яко кажучи, скромною кількістю парафій, просто хоче скористатися складною ситуацією в нашій країні і наростити свою вагу за рахунок поглинання невизнаних православним світом УПЦ КП і УАПЦ. Але ж за канонами представники Константинополя не повинні в’їжджати на чужу канонічну територію, не отримавши дозволу у Предстоятеля відповідної помісної Церкви. Чому не чути заяв УПЦ щодо цього?

— Чому не чути? Українська Православна Церква офіційно відреагувала на згадані вами факти. У журналі №25 рішень Священного Синоду від 24 червня 2015 року виражена наша стурбованість із приводу діяльності ієрархів іншої Помісної Православної Церкви на канонічній території Української Православної Церкви без узгодження з її священноначальством.

Також там відображене прохання до Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія звернутися до Вселенського Патріарха Варфоломія за роз’ясненням ситуації, що виникла.

У той же час ми не хочемо, щоб це питання внесло додаткову лінію напруги в сім’ю Православних Церков. Тим більше, що Константинопольська Патріархія отримує об’єктивну інформацію про ті безчинства, що творять представники т. зв. Київського Патріархату. Мова йде про захоплення наших храмів, число яких досягло декількох десятків.

Важливо, що ці дії вже отримали негативну оцінку з боку Болгарської та Сербської Православних Церков. Також підтримку нам висловили Патріархи Єрусалимський і Олександрійський.

— Усі православні моляться зараз за своїх побратимів у Рівненській області, котрі піддаються найжорстокішим гонінням. Місцева влада, замість того, щоб виконувати закони, пропонує гнаним «по-хорошому» домовитися із гонителями. Чи можливо це з церковної точки зору?

— Як компроміс, нам пропонують погодитися на почергове служіння в наших храмах. Це лукавий підхід. Адже кожен вірянин знає, що за канонами ми не можемо служити з тими, хто з власної волі відлучив себе від Вселенського Православ’я. Це, зокрема, призводить до необхідності повторного освячення храму після перебування там розкольників і багатьох інших, важливих, із точки зору віровчення, відповідних кроків.

Та й як взагалі можна домовитися з тими, хто зневажає Божі і людські закони? Яскравий приклад — ситуація в селі Птича Дубенського району. Громада «Київського Патріархату» оголосила свої претензії на належний Українській Православній Церкві Успенський храм. Щоб уникнути конфліктів, наша громада пішла на компроміс. Сторони домовилися опечатати храм до тих пір, поки суд не винесе рішення на користь однієї з них. На певному етапі представники УПЦ КП не дотримали свого слова і, зірвавши замки, захопили церковну будівлю. Після тривалих перипетій удалося знову вийти на домовленість про очікування судового рішення.

2 грудня Київський апеляційний господарський суд виніс вердикт про те, що претензії «Київського Патріархату» на храм — безпідставні. Це стало вже третім судовим рішенням на нашу користь. Однак для прихильників УПЦ КП, як виявилося, закони не писані. Коли наші парафіяни, маючи на руках усі юридичні підстави, прийшли у свій храм для здійснення Богослужіння, їх уже чекали. З кийками, арматурою, сльозогінним газом і «коктейлями Молотова». Як наслідок — кілька наших парафіян постраждали, а храм так і не повернувся до законних власників.

Місцева влада зайняла при цьому абсолютно антиконституційну позицію. Замість того, щоб виконати рішення суду і покласти край попранню прав наших вірян, Рівненська ОДА подала касаційну скаргу з вимогою скасувати всі судові рішення по храму в селі Птича Рівненської області, що були винесені на користь громади УПЦ.

— Одним зі світлих моментів минулого року для православних (принаймні для тих, хто дружить із інтернетом) стала публікація фотографії Блаженнішого Митрополита Онуфрія, без свити, в простому чернечому одязі, який іде з пляшкою води грецьким містом Уранополіс на півострові Афон (куди Владика, як кажуть, завжди втікає у свій день народження від пафосних вітань і подарунків). Які ваші враження про рік роботи з новим Предстоятелем?
— Блаженніший Митрополит Онуфрій має міцний внутрішній стержень. Складові цього стержня — віра в Бога і твердий намір вибудовувати своє життя відповідно до Його заповідей. Наш Предстоятель не підлаштовується під зміни політичної або суспільної ситуації. У нього один орієнтир — Христос. Саме тому нам не варто боятися ніяких випробувань. Упевнений, що з таким пастирем наш церковний корабель пройде через найстрашніші бурі.

При всьому цьому Блаженніший – приклад смирення. Відомо, що гордим людям Господь противиться, а смиренним дарує різні блага. Це підтверджується і в моїй роботі з Предстоятелем. У складних ситуаціях він не тільки приймає зважені і мудрі рішення, а й часто знаходить такі шляхи, що дозволяють у найкоротші терміни успішно вирішити найбільш, здавалося би, безперспективне питання.

— Чого Ви чекаєте від нового року?

— Насамперед я, як і всі православні християни, чекаю примирення та взаємного всепрощення між українцями. Війна йде не тільки на Сході країни. Вона йде в умах і серцях мільйонів наших співгромадян. І вона не менш страшна, ніж реальні бойові дії. Бо кулі та снаряди вбивають тіла, а ненависть і злоба вбивають душі, відвертають їх від світла істинної віри, від порятунку.

Перемогти у війні, де один проти одного б’ються вчорашні родичі і друзі, можна тільки одним способом — перестати воювати. Згадати, що заповідав нам Господь наш, Ісус Христос, знайти у серці своєму порозуміння і прощення для тих, кого вважаєш ворогом, хоча ще недавно він був тобі братом. Україна не зможе рухатися далі, рости духовно і матеріально, поки українців розділяє ненависть один до одного, в тому числі — і ненависть на релігійному ґрунті. Це такий же непорушний закон, як і закон всесвітнього тяжіння. Я сподіваюся, що в новому році і можновладці, і прості люди усвідомлять це і зроблять перший крок до миру в своїх серцях.

Нині спочилий Блаженніший Митрополит Володимир часто повторював: «Нас не буде, але Церква буде завжди». Осуджуючи канонічну Церкву і ущімляючи її в правах, будь-яка людина, незалежно від становища в суспільстві і посади, шкодить насамперед самій собі. Адже знищити Церкву Христову неможливо, а ось завдати своїй душі величезної шкоди таким людям — цілком під силу.

Саме тому ми молимося і просимо у Господа милості всім нашим співвітчизникам. Сподіваємося, що Він вбереже нас від великих бід. Ми також молимося і про тих, кому Господь вручив управління нашою країною. Без Божої допомоги неможливо забезпечити процвітання нашої Батьківщини.

(із матеріалів сайту Рівненської єпархії)

Добавить комментарий

Православний календар