Рiвненська Єпархiя Українська Православна Церква
Наша кнопка
Хочеш допомогти сайту? постав нашу кнопку Свято-Михайлiвський храм села Зоря
Нашi партнери

img_7512Чому Церква не включається в політичну боротьбу, адже у сучасному суспільстві, наелектризованому протистоянням різних груп, подібне відсторонення багатьма сприймається, як слабкість позиції? Що пропонує Церква суспільству, у чому бачить своє завдання? Як і чим вона могла би привернути до себе «нових людей», стати більш популярною? І взагалі, чи повинна Церква піклуватися про популярність? Про це — розмова з архімандритом Віктором (Коцабою), главою Адміністративного апарату Київської Митрополії Української Православної Церкви.

12660359_925264394247489_1667493674_n

Отче, багато хто дивується, бачачи нейтралітет Церкви в питаннях політики і війни. Чому людям так хочеться більшої «політичної визначеності» Церкви? І чи може Церква стати на чиюсь сторону? І на чию?

— Іще Федір Достоєвський указував на те, що людям властива потреба спільності. Найбільш гостро вона проявляється в переломні моменти історії. Доленосні політичні чи військові рішення виглядають непорушними і незаперечними тільки в тому випадку, якщо за ними стоїть загальне схвалення. Коли спрацьовує принцип колективної відповідальності: «всі разом». Якщо щось піде не так, то перед судом історії і наступних поколінь постануть не так окремі особистості, скільки всі ті люди, які підтримали те чи інше рішення. Саме тому багатьом хочеться бути впевненими у тому, що однозначно на їхньому боці істина і правда. Я б сказав: вони жадають «сакралізації» своїх ідей або ідеологій. За переконанням багатьох, надати цю «сакралізацію» може тільки Церква, яка ім’ям Бога здатна освятити — зробити «священним» і «праведним» — той чи інший значущий соціальний процес.

Однак справжнє покликання Церкви полягає в іншому. Світ лежить у злі і збудувати в ньому ідеальне співтовариство, «рай на землі або на її окремій ділянці» — неможливо. Перед нами стоїть набагато складніше завдання — за допомогою суспільних, державних, культурних та інших механізмів не дати світові звалитися вниз, до стану загального гріха і розпусти. Згадаймо хоча б приклад Содому і Гоморри, де при наявності багатьох чинників, що вказують на тамтешній добробут і комфорт, спостерігалося страшне внутрішнє розкладання. Як ця духовна гангрена була видалена з лиця землі, упевнений, нагадувати не варто.

Свідчення про Бога — завдання першорядне. На його тлі тьмяніють масштабні геополітичні події та військові баталії

Церква намагається оберігати своїх чад від подібного роду страшних падінь. Її покликання — свідчити про Бога і вічність, допомагати людям вибудовувати своє життя на фундаменті віри і заповідей Господніх, а також ухилятися від усього того, що може відвернути від Небесного Царства. Це — завдання першорядне. На його тлі тьмяніють масштабні геополітичні події, військові баталії чи ідеології глобального значення.

Церква не може собі дозволити займатися політикою. Порушення цього правила можна було би порівняти з тим, якби вчений, який досліджує небесні світила, раптом відірвався від своєї роботи і став би своїм єдиним телескопом колоти горіхи. Так, із точки зору приземленої прагматики, він здобув би трохи їжі. Однак із іншого боку, вчений практично напевно поламав би свій дорогоцінний інструмент і вже ніколи не зміг би знову повернутися до своїх високих занять. Якщо він — ентузіаст своєї справи, це означало б тільки одне — повільне згасання його кар’єри і життя.

У період правління більшовиків у РПЦ виокремилася група священнослужителів, які вирішили, що нові часи вимагають нових релігійних підходів. На п’єдестал вони підняли ідею обслуговування інтересів влади і активного залучення Церкви у вир сталих політичних реалій. Цей рух отримав назву «обновленства», йому пророкували блискуче майбутнє на руїнах «погрузлої в традиціях» РПЦ… Пройшли десятиліття. Канула в лету більшовицька влада, розчинилися в історії і «обновленці», які, загравшись у політику, самі відірвали себе від життєдайної основи — Христа.

Пастир не може ввірених йому Господом дітей любити більше тому, що той «лівий» або «правий»

Така доля може спіткати кожного, хто буде ставити політичні або інші переваги вище Бога. Або даних Ним обов’язків. Справжній пастир — це люблячий батько. Він не буде когось із увірених йому Господом дітей любити більше тому, що той «лівий» або «правий». Тим більше він не радітиме тому, що хтось із його чад перемагає в усобиці, що розколола їх спільну сім’ю. Любляче серце завжди прагне тільки до одного — примирити братів, відновити між ними мир, зробити все для того, щоб вони не вбивали один одного через різні політичні ідеології, а плечем до плеча трудилися на славу Божу.

І все ж у Церкви є чітка позиція з багатьох «гарячих проблем». Як часто ви чуєте питання: «Яка офіційна позиція Української Православної Церкви?». І з якого, найчастіше, приводу?

— Це питання доводиться чути досить часто. Більше того, практично щоденні відповіді на нього вже стали звичайною практикою. Зараз найбільш гостро стоїть питання про ставлення Церкви до конфлікту на сході України. Блаженніший і представники священноначальства УПЦ неодноразово свідчили, що наша Церква проти війни, що розколює наш народ і нашу державу. Нам потрібен мир, який би дозволив припинити братовбивчу вакханалію і взятися до творення нової України. Без взаємної ворожнечі, ненависті, нерозуміння один одного і на базі спільної віри, культури та історії, а також бажання бачити свою Батьківщину процвітаючою і сильною.

227784.p

Популярності ідеї або співтовариства багато в чому сприяють люди, з якими ця ідея чи спільнота асоціюється. Хто сьогодні в Українській Православній Церкві найбільш харизматичний, кого можна було би назвати «обличчям УПЦ» — за аналогією з «обличчями» брендів? І чи не варто Церкві для просування себе в суспільстві запозичити технологію просування брендів?

— Церква не повинна і не може задаватися питанням про позиціонування себе як бренду. Це властиво тільки тим організаціям, що хочуть продемонструвати тривалу історію підтримки надзвичайно високої якості своєї продукції на тлі аналогічних їй товарів. Нам це не потрібно. Адже, якщо використовувати вашу лексику, у нас просто немає конкурентів. Це можна порівняти з тим, якби вам подарували все чисте повітря планети. Так, при певних розкладах можна дихати і смогом, але скільки вдасться протягнути в таких умовах без шкоди для свого здоров’я? Упевнений, що не дуже багато. На жаль, духовну задуху не так помітно, тому у багатьох складається хибне враження, що релігійне життя може бути різноманітним і зосереджуватися навколо тисяч різних «богів».

Наш Господь — шлях, істина і життя. І Світло, що розганяє гріховний морок. Уявіть, що ви перебуваєте в темному підземеллі, обплутаному лабіринтами. Можна ними просто блукати, будучи впевненим, що це і є справжня реальність. А можна намагатися з усіх сил вирватися на поверхню, зігріту сонцем. Кожен неправильний крок, кожен гріх робить навколишнє оточення ще темнішим, змушуючи щоразу звертати у ще заплутаніші лабіринти. І ось, коли сили вже практично вичерпалися і не залишилося жодної надії, раптом у підземеллі починає сяяти світло. Воно не тільки розганяє темряву, але і вказує найкоротший шлях нагору.

Відблиски цього Божественного світла помітні у людях, які ведуть праведне життя. У першу чергу мені на думку спадає Блаженніший Митрополит Онуфрій. Його глибока віра, життя за євангельськими заповідями і безмежна любов до ближніх відзначаються не тільки нашими співвітчизниками, а й багатьма представниками інших країн світу. Вони вважають нашого Предстоятеля зразком для наслідування і своєрідним орієнтиром, на який варто рівнятися в умовах швидких змін оточуючого нас світу. Змін, більшість із яких важко назвати благом із духовної точки зору.

Кожен православний, який усіма силами бореться зі страстями і живе за заповідями, гідний стати «обличчям» Церкви

В цілому ж, будь-який православний християнин, який любить Бога, намагається жити, як заповідав Господь, і всіма силами бореться зі своїми страстями і немочами, гідний того, щоб стати своєрідним «обличчям» Церкви.

А наскільки відкрита сьогодні Церква? Чи готова вона прийняти кожного? Чи може невоцерковлена людина «здолати вхідний бар’єр»? Чи Церква тільки для віруючих?

— Церква — це не замкнуте елітарне суспільство, вхід у яке забезпечує доступ до езотеричних знань. У нас немає кастових чи інших обмежень. Їх уведення — за межею фантастики. Адже неможливо, наприклад, запобігти сходу сонця. Як і накинути на нього величезну завісу, щоб допускати туди тільки обраних.

Тепло і світло, що дає сонце, відчутні. Вони ваблять до себе багатьох із тих, хто блукає в морозній імлі гріхів і суєти. Господь Сам приводить людей у Церкву, запалюючи в них полум’я любові до вічності. Завдання Церкви — допомогти людям зберегти в серцях цей вогонь, зробивши його, по можливості, яскравішим і сильнішим.

Вхідних бар’єрів у нас не існує. Думаю, проблема полягає не в тому, щоб проникнути в ряди Церкви, а в її доступності для тих, хто робить перші кроки до храму. Це стосується можливості прямого і систематичного спілкування новоначальних зі священиками, здатності громади швидко і ефективно приймати в своє коло нових членів, а також надавати їм на перших порах велику увагу і підтримку в питаннях воцерковлення.

227808.p

Яке гасло було би ідеальним для УПЦ сьогодні, як ви думаєте?

— Церкві не потрібно придумувати гасла. Вона вище цього, бо тісно стикається з істиною, що світить у трильйон трильйонів разів яскравіше, ніж усі рекламні вогні світу. Все важливе вже було сказано нашим Спасителем. Згадайте зустріч Христа з самарянкою і її питання, звідки вона може черпати воду живу. Відповідь Господа була однозначною: «хто питиме воду, що Я йому дам, не буде спраглим повік; але вода, яку Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне» (Ін. 4: 14).

Це і є осердям усього нашого буття. Ставка виключно на розум, а також здатність людства гармонійно і справедливо облаштувати своє перебування на землі себе не виправдала. Пройшли тисячі років, а ідеальне суспільство досі не побудоване. Не набагато далі просунулися ми і в області пізнання. Знаменита фраза Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю» — буде вічно нависати над нами, як Дамоклів меч, остуджуючи нестримний оптимізм тих, хто вважає, що розкриття всіх таємниць Всесвіту — не за горами. Нові відкриття нагадують відкривання дверей, за якими виявляється ще більше дверей. За ними — ще і ще. І так до нескінченності.

Це багатьох вибиває з колії, вони відчувають, що їх час іде, а нічого путнього всередині не залишається. Крім мінімальних уривків знань із різних сфер, незважаючи на величезні тисячолітні зусилля всього прогресивного людства.

У світлі цього потрібно визнати: тільки Христос здатен утамувати спрагу шукачів відповідей на вічні питання. Адже Він — найцінніший із усіх скарбів, що ми можемо знайти на цій землі.

Зараз потрібні не гасла. На даний момент необхідна молитва – всіх і кожного

Зараз потрібні не гасла. На даний момент необхідна молитва — всіх і кожного — про дарування миру і єднання України. Ми повинні згуртуватися навколо нашої Церкви і нашого Предстоятеля — і разом невпинно просити у Бога милості для нашої Батьківщини. Від сили нашої молитви, нашої духовної єдності залежить майбутнє української землі та її народу. Політичного чи військового виходу з ситуації на сході країни ситуації в осяжній перспективі експерти не бачать. Однак те, що непідвладне людині, можливо для Бога. Завжди варто пам’ятати про це.

pravlife.org, переклад — Галина Бут (за матеріалами сайту Рівненської єпархії)

 

Добавить комментарий

Православний календар