Рiвненська Єпархiя Українська Православна Церква
Наша кнопка
Хочеш допомогти сайту? постав нашу кнопку Свято-Михайлiвський храм села Зоря
Нашi партнери

Священномученик Володимир

volod
МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ГАЛИЦЬКИЙ
Дні пам’яті: 25 січня (за старим стилем), 7 лютого( за новим стилем )

Священномученик Володимир, митрополит Київський і Галицький (у миру Василь Богоявленський), народився 1 січня 1848 року в с. Малі Моршки Моршанського повіту Тамбовської губернії в сім’ї священика Никифора Богоявленського, згодом також прийняв мученицьку кончину. З дитинства Василя відрізняли скромність і чистосердечність. Виховуючись у селі, він добре знав народне життя, чуйно ставився до людського страждання. Прагнення бути ближче до простих людей стало надалі особливістю його пастирського шляху.
Після Духовного училища та Семінарії в Тамбові він в 1874 році закінчив Київську Духовну Академію зі ступенем кандидата богослов’я і отримав призначення викладачем у рідну Семінарію. І ще сім років з моменту закінчення він залишався Василем Богоявленським, готуючи себе до прийняття сану на шляху викладання в класах Тамбовської семінарії, де викладав «гомілетику», літургіку, пастирське богослов’я, Священне Писання. В 34 роки він відчуває, що готовий до прийняття сану.
31 січня 1882 Василь Никифорович Богоявленський був висвячений в сан пресвітера в Покровській соборній церкві м. Козлова і незабаром призначений настоятелем Троїцького храму і благочинним міських церков. З початку свого пастирського служіння він в повноті проявив адміністративні здібності і завоював любов і повагу кліру і мирян.
У трагічній смерті дружини і єдиної дитини молодий священик угледів Промисел Божий. Поступивши в Тамбовський Казанський монастир, він 8 лютого 1886 прийняв чернечий постриг з ім’ям Володимир, наступного дня був зведений в сан архімандрита, призначений настоятелем Троїцького Козловського монастиря, а в жовтні того ж року — настоятелем монастиря в Новгороді Великому.
3 червня 1888 в Олександро-Невській Лаврі архімандрит Володимир був висвячений митрополитом Новгородським, Санкт-Петербурзьким і Фінляндським Ісідором (Нікольським; †1892) і іншими ієрархами в єпископа Староруського, вікарія Новгородської єпархії.
Преосвященний Володимир виявляв постійну турботу про улаштування церковноприходського життя, приділяв особливу увагу духовно-моральному просвітництву мирян. Його проповіді, продумані і відчуті гаряче віруючою і люблячою душею, залучали багатьох слухачів і справляли на них сильне враження.
19 січня 1891 святитель Володимир був призначений на Самарську кафедру. Тоді всю губернію вразили епідемія холери і неврожай. Митрополит Казанський і Свіяжскій Серафим (Александров; † 1938) згадував згодом про те, що святитель «для блага народного, у відомі холерні бунти, коли влада губилася, перший пішов до народу з хрестом у руках», з’явившись у важку хвилину до страждаючих, був міцною моральною опорою. Завдяки енергійній і самовідданій діяльності Владики Володимира був заснований єпархіальний комітет взаємодопомоги, організований збір пожертвувань потерпілим. За його сприяння влаштовувалися дешеві або навіть безкоштовні їдальні та чайні для голодуючих, поширювалися через духовенство правильні відомості про епідемію і засобах боротьби з холерою. Святитель всюди прагнув бути разом з паствою: відправляв за покійними панахиди на холерному цвинтарі, служив на площах міста молебні про позбавлення від лиха, безбоязно відвідував холерні бараки в місцях, охоплених епідемією. У ті важкі дні Владика Володимир багато уваги приділяв і духовній освіті, катехізації населення. Про час перебування в Самарі святитель завжди згадував з душевною теплотою, вважаючи його найкращим у своєму житті.
З 18 жовтня 1892 року в протягом шести років святитель Володимир керував Грузинським Екзархатом в сані архієпископа Карталинского і Кахетинського. Очолюючи Тбіліську кафедру, він невпинно трудився над духовним просвітництвом населення різних національностей, зміцненням і поширенням православної віри на Кавказі.
Здійснюючи часті поїздки по єпархії, святитель не тільки проповіддю, але й через своє благочестиве життя сповіщав кліру і мирянам слово Боже.
У результаті його невтомних праць було збудовано та відновлено понад сто храмів, в тому числі багато старовинних, занедбаних; відкрито понад 300 церковнопарафіяльних шкіл, влаштована Духовна Семінарія в Кутаїсі.
21 лютого 1898 Владику Володимира було переведено на кафедру Московську і Коломенську в сані митрополита. На давній кафедрі великих святителів Московських у всій повноті розкрилися його різнобічні обдарування. Він відкриває численні просвітницькі курси, загальноосвітні читання для робітників у народних домах і публічні богословські читання для інтелігенції, влаштовує благодійні товариства, місіонерські братства і притулки.
Будучи духовним керівником Великої княгині Єлизавети Федорівни (прославлена у лику святих у 1992 році), митрополит Володимир надав їй сприяння у підставі Марфо-Маріїнської обителі в Москві на вул. Б. Ординці.
Згадуючи про служіння святителя в Москві, один з його сучасників писав: «Лагідний і смиренний, нічого для себе особисто ніколи не шукав, правдолюби вий і чесний, Владика Володимир поступово сходив на висоту ієрархічної драбини. Він залучив серця церковної та патріотичної Росії в дні загального хитання і зради (1904 — 1905), коли мало хто залишалися вірними обов’язку й присязі, твердими в захисті Православної Церкви «.
23 листопада 1912 Високопреосвященний Володимир був призначений митрополитом Санкт-Петербурзьким і Ладозьким з присвоєнням йому звання і права першості члена Святійшого Синоду.
Святійший Патріарх Тихон пізніше так говорив про діяльність Владики Володимира в той період: «Він був вірний канонам Святої Православної Церкви, переказам батьківським і безбоязно і сміливо, чесно і благородно сповідував це перед усіма, якими б наслідками це не супроводжувалося».
Три роки управління тодішньою столичною єпархією виявилися надзвичайно важкими для нього: у місті посилювався вплив «распутінщини», виразно відчувалася згубність наслідків її проникнення в церковні та державні справи, в життя царської сім’ї. За відкрите неприйняття і засудження Распутіна святий Володимир впав у немилість і з листопада 1915 переведений до Києва.
Жовтневий переворот 1917 року викликав негаразди в церковному житті на Україні. Проведений у той час у Києві єпархіальний з’їзд кліру і мирян утворив самочинне управління і закликав до створення «незалежної» Української Церкви. Виступаючи проти перебудови укладу життя єпархії та неканонічних дій з освіти автокефалії, митрополит Володимир закликав пастирів і паству уникати ворожнечі і перешкоджати розколу, зберігаючи Церкву в єдності і чистоті Православ’я. На адресу святителя Володимира стали висловлювати образи і надходити погрози, проте він, передбачаючи свою Голгофу, залишався непохитний.
З приходом до Києва громадянської війни і захопленням більшовиками міста почалися небачені там доти грабежі і насильства, що супроводжувалися оскверненням монастирів і храмів, святинь Києво-Печерської Лаври.
До цього моменту під впливом агітації самочинної «ради» дисципліна серед ченців впала настільки, що, коли 23 січня в Лавру завітали більшовики, ніхто не спробував чинити опору: ворота в обитель були відкриті і групи по 10-15 чоловік безперешкодно «господарювали» всередині.
Становище митрополита Володимира ставало вкрай небезпечним. У даній ситуації він очікував будь-яких провокацій, і навіть склав заповіт на випадок раптової смерті. Останню свою Літургію він відслужить 21-го січня, в неділю, і всі наступні дні молився біля себе. Настала п’ятниця, 25 січня. Увечері в монастир прийшла група озброєних людей на чолі з комісаром-матросом. Прихильники націоналістів показали їм, де знаходяться покої намісника. Лавра «спала міцним сном», за 70-літнього старця ніхто не заступився.
За свідченням келейника Владики, злочинці розгулювали по кімнатах, вимагали видати «церковні капітали», і, нарешті, накинулися на митрополита — зірвали панагію, душили ланцюжком від хреста, а хвилин через двадцять виштовхали на мороз і повели за огорожу у напрямку до фортечних валів. . Перед смертю архіпастир звершив молитву, благословив своїх убивць і сказав: «Господь вас хай простить». Владика йшов на вірну смерть покірно, мовчки, осіняючи себе хресним знаменням…П’ятниця, ніч, «сплячі учні» і Христова самотність в скорботі — міра архієрея.
Зупинилися між Лаврою і Нікольським військовим собором. Потім пролунали постріли…Не братія, — жінки, які поспішали зранку на службу, стали першими свідками його страждань. Митрополит Володимир лежав на снігу в одній білизні, на його тілі було безліч колотих і вогнепальних ран. Похоронили митрополита Володимимира в Хресто-Воздвиженському храмі, що на території Ближніх печер Києво-Печерської лаври. А в лику святих архіпастиря-сповідника було прославлено влітку 1992 року. В тому ж році було відкрито для вшанування і його чесні мощі, які зараз почивають в Благовіщенському храмі Дальніх печер.
Мученицька смерть святителя Володимира стала початком тривалого періоду гонінь на Російську Православну Церкву, під час яких незліченна безліч кліриків і мирян прийняло мученицькі вінці, засвідчуючи про віру Христову «навіть до смерті» (Об’явл 12, 11).
Пам’ять священномученика Володимира святкується 25 січня(ст.ст) 7 лютого (н.ст) і в день Собору новомучеників і сповідників Російських.
«Святый священномучениче Владимире, моли Бога о нас!»

 

Православний календар